Щоденник сАмашедшої: ф*к українській міліції

Можливо те, що ви прочитаєте буде трохи жорстоким, бо я революціонерка. Я хочу бунтувати, кричати, галасувати, критикувати. Можливо трохи безглуздим, бо добре писати ніколи не вміла. Але то від душі. Бо інакше громадянське суспільство ми з вами не побудуємо.
Написано під емоціями від сьогоднішньої акції «Жовта картка українській міліції»...

Ранок 22 жовтня
  Ну от, будильник прозвенів як завжди невчасно. Я саме додивлялася такий чудовий сон. Проте, глянувши на годинника, з думкою «Блін, за дві години акція», миттю підірвалася з ліжка і побігла збирати сумку. Картки, буклети, брошури, наклейки, анонси, прес-релізи. Головне – нічого не забути. «Мало плакати не забула. З порожнім шлунком голова не варить», – зробивши такі висновки, пішла пити каву. Подзвонив Ваня. Сказав, що викладач на першу пару не прийшов. Я послала свого колегу до міської ради. На тому сніданок закінчився.
  Міська рада – дуже важливий для нашого міста «орган», особливо в той період, коли там відсутня «голова». Але співпрацювати з ними треба, бо майже все в цьому місті залежало від них. Сьогоднійшній день не став винятком: нам мали підписати дозвіл на проведення акції.  Хоча відповідно до статті 39 Конституції України, «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори» і решту всякої фігні, «про проведення якої мають лише завчасно ПОПЕРЕДИТИ органи місцевого самоврядування». Ну ось, попередити, а не ВЗЯТИ ДОЗВІЛ.
Ні, так ми громадянське суспільство не побудуємо...
  Ваня дзвонить, (а щасливий як першокласник, якого ЗАПЕВНИЛИ, що в школі всьо буде класно, а через півроку виявилося, що тюрма) повідомляє, що дозвіл дали. Ну, Слава Богу, вечір ми сьогодні проведемо не в каталажці.
  За півгодини зустрінемось в університеті, розклеємо плакати, піду просижу другу пару. До акції – 1:40.
Все так і сталось...
День 22 жовтня
  Відпросилась з пари, щоб піти на 10 хв раніше і підготуватись до акції, зустріла на коридорі Ваню (що він робить в мене на факультеті???). Виходимо. Біля воріт нас вже чекає журналістка з радіо. Так і не зібравшись з думками, даю інтерв’ю. Повторюється це ще на дві камери. Цього разу вже не так страшно (Раніше на всіх акціях протесту боялася «ляпнути» щось не те.). Тепер я організатор, можу робити все, що хочу. Всеодно всю відповідальність несе за це Ваня.
До речі, мені вісімнадцять виповниться в січні. Отакої.
  Давно мріяла бути організатором. Зря. Море роботи – толку ніякого. На акцію народ вийти боїться. Хто чого:
хто злетіти зі стипендії, хто втратити державне місце, хто побувати в деканаті, хто прокататися з міліціонерами по району, а потім – в каталажку. Останнє не сильно радує. На решту – пофіг. Всеодно на платному, без стипендії і через невизання традиційної освіти (їзжу на тренінги, т.ч. заробляю енки), не раз бувала в деканаті (але не в декана, бо той мене любить, навіть в Молдову з 37 енками відпустив.)
  Початок акції. Народу прийшло мало. Всі, хто так хотіли і казали «я прийду, я прийду», або нервово стояли в стороні, боячись камер і товстопузого дядю в формі, або перебухали вчора і сплять в гуртожитках.
Так ми громадянське суспільство не побудуємо...
  «Добре, радуйся тому, шо вже є», – заспокоює мене мій мозок. Я беру себе в руки, а в руки – жовті картки і гайда до тих переляканих очей, що вже думають, як найшвидше прошвирнути від цієї ненормальної.
  Нарешті з’явилися КВНщики. Зараз будуть щось грати. Вони розповідають анекдот і починають грати сценку. На початку б’ються. В цей час працівники міліції думають, що щось пішло не так, вже навіть хотіли вмішатися.
  Завдячуючи водію одинички, міліція не зіграла свою роль в тій виставі.
По закінченню акції ми хотіли вручити жовті картки і «чорні картки» міліціонерам, проте вони кудись змилися...
Можна вважати, що акція пройшла успішно. Для першого разу, як кажуть, всьо простітєльно.
Вечір 22 жовтня
 Після спаду емоцій, я тверезо оцінила те, що відбулося. Побачила, що недоопрацювала і зрозуміла: наступного разу буде краще.
Передивилася місцеву пресу. Висновок був той же.
Розруховую на телебачення, бо якщо вже не воно, то так ми громадянське суспільство не побудуємо…