Зізнання. Моєму минулому
Про людей, яких втрачають, частіше пишуть. Рідше розповідають. Іноді плачуть. Та не забувають їх ніколи.
16.08.2012
Коли ти відчуваєш, що втрачаєш людину, то сказати щось досить важко. Адже розумієш, що рішення прийняте і твої слова вже нічого не змінять. А потім жалієш, що не сказала нічого. Про втрати зазвичай не говорять. Бо говорити про це важко, не потрібно, та й нікому не цікаво. Але коли проходить вже й не тиждень і не два, а всередині й досі болить, то хочеться або напитися, або написати. Останній варіант краще.
В моєму житті вже давно не ставалося нічого яскравого. Кожного дня все проходить за звичною схемою: набридливий будильник з надзвичайно паскудною мелодією, яка й мерця розбудить, дзвенить рівно о 9, потім душ, сніданок, косметичні процедури і знову робота. З 10 ранку до 8 вечора — забити свій графік так, аби якомога рідше згадувати тебе.
Робота-єдина розрада за останні два тижні. Там інформацією мозок забивають так, що й забудеш як тебе звати, справ море, аж забудеш за свої. Кожного дня нові люди, нові знайомства, нові роздратування. Не знаю чому. Не знаю від кого. Напевно на саму себе. Дивишся в зеркало — і тут щось не так: блиск в очах давно згас. Досить дивне відчуття, коли шматок тебе відриває і заносить у інший вимір. Ти не знаєш куди поділася та друга частина тебе. Проте знаєш біля кого вона поруч.
На роботі хороші дівчата. З деякими можна по душах поговорити, деяким навіть виплакатися, а з іншими піти в Public, щоб напитися. Боже, ніколи не могла би подумати, що в 17 років буду таке писати.
А ще місяць тому все було інакше. КУди поідлася та струнка дівчина з оливковими очима і блиском в очах? Готова йти за коханим на край світу, у всьому його підтримувати, у всьому допомагати.
Я не знаю, що буде далі. Хотіла, щоб було все як раніше. Проте знаю, що можна написати ЗІЗНАННЯ МИНУЛОМУ, щоб воно повернулося.
P.S. Дякую тобі за найпрекрасніші моменти мого життя)))
16.08.2012
Коли ти відчуваєш, що втрачаєш людину, то сказати щось досить важко. Адже розумієш, що рішення прийняте і твої слова вже нічого не змінять. А потім жалієш, що не сказала нічого. Про втрати зазвичай не говорять. Бо говорити про це важко, не потрібно, та й нікому не цікаво. Але коли проходить вже й не тиждень і не два, а всередині й досі болить, то хочеться або напитися, або написати. Останній варіант краще.
В моєму житті вже давно не ставалося нічого яскравого. Кожного дня все проходить за звичною схемою: набридливий будильник з надзвичайно паскудною мелодією, яка й мерця розбудить, дзвенить рівно о 9, потім душ, сніданок, косметичні процедури і знову робота. З 10 ранку до 8 вечора — забити свій графік так, аби якомога рідше згадувати тебе.
Робота-єдина розрада за останні два тижні. Там інформацією мозок забивають так, що й забудеш як тебе звати, справ море, аж забудеш за свої. Кожного дня нові люди, нові знайомства, нові роздратування. Не знаю чому. Не знаю від кого. Напевно на саму себе. Дивишся в зеркало — і тут щось не так: блиск в очах давно згас. Досить дивне відчуття, коли шматок тебе відриває і заносить у інший вимір. Ти не знаєш куди поділася та друга частина тебе. Проте знаєш біля кого вона поруч.
На роботі хороші дівчата. З деякими можна по душах поговорити, деяким навіть виплакатися, а з іншими піти в Public, щоб напитися. Боже, ніколи не могла би подумати, що в 17 років буду таке писати.
А ще місяць тому все було інакше. КУди поідлася та струнка дівчина з оливковими очима і блиском в очах? Готова йти за коханим на край світу, у всьому його підтримувати, у всьому допомагати.
Я не знаю, що буде далі. Хотіла, щоб було все як раніше. Проте знаю, що можна написати ЗІЗНАННЯ МИНУЛОМУ, щоб воно повернулося.
P.S. Дякую тобі за найпрекрасніші моменти мого життя)))
2 коментарі