Зізнання. Оливковому Небу. Селище Оливкіне. Сонячний район. Омріяна область. Казка. 23927

Между прошлым и новым заблудиться так просто,
Между прошлым и новым — непростые вопросы,
Непростые ответы. Я скитался небрежно,
Я искал тебя, где ты? Был мой мир безутешен.
Я ломал его стены, истребляя надежды,
Ополаскивал кровью золотые одежды.
Одиноко и слепо умирал без любимой,
Мне казалось, что небо обо мне позабыло.

Позови меня небо, удиви меня правдой.
Я, конечно, не первый, кто летал и кто падал.
Ты как будто нарочно, ты со мною играешь,
Потому что все помнишь, потому что все знаешь.
пісня гурту Агата Кристи

Єдине, що останніми днями ще хоч якось рятує мене від депресії — це небо. Воно дозволяє виглядати сонцю і зігрівати мене своїми промінцями, а тоді, коли я вже вдосталь спеклася і хочеться дощу — воно наганяє хмари. Зранку привітно всміхається, а опівдні нависає наді мною і не дає спокою, кличе, щоб я вийшла подивитися на нього яке воно гарне сьогодні і приманює, щоб залишилася ще хоч на хвильку. І лише вночі, коли Велетень Місяць виходить у нічний патруль, воно заспокоюється, вкривається білим хмарковим покривалом і засинає.
 Я виходжу на вулицю, щоб побажати йому надобраніч, а воно викрадає мене і несе на своїх просторах у подорож. І тільки після прогулянки нічним містом воно втихомирюється і я можу заснути також.
***
Небо в той вечір дійсно здавалося оливковим. Чи то тому, що я дивилася на нього через оливкові кришталики своїх очей, чи то небо посмакувало декількома сотнями оливок на підвечірок, чи то був такий захід сонця, чи то просто на душі було спокійно та замріяно. І тут можливі будь-які варінти окрім спражнього зізнання, що воно дійсно було таким.
Я йшла по Жовтневому парку: волосся ніжно розвіював вітер і на душі було дійсно спокійно.
Весь цей спокій в одну мить, наче буревій, зруйнував телефонний дзвінок Альки.
-Алло, привіт! Що робиш? Будеш дивитися футбол? Пішли на пиво!
Проте після омріяного романтикою парку йти на пиво у прокурений бар, щоб подивитися футбол, зовсім не хотілося. Весь вечір Алька просиділа з пацанами одна. Як закінчився футбол, та й взагалі хто грав, не знаю досі.
Псувати такий вечір заради того, щоб подивитися як одинадцять божевільних придурків в подвійній кількості ганяються за одним м*ячем, не було жодного змісту.
Та й небо… воно не відпускало, йшло поруч і розповідало мені казку.
Важко сказати чому, але оливковим очам в той вечір небо дійсно здавалося оливковим...

***
Ранок. За десять десята. За десять хвилин підйом. А за годину десять — повноцінний робочий день.
Вдома нікого не було. окрім мого улюбленого пацючка. Чи то як там буде пацюк у жіночому роді. Бо моя Анфіска не москалька, щоб кликати її крисою. Я поснідала і зовсім за неї забула. Довелося годувати шоколадкою. Мені б так!

Роботи сьогодні було багато. Настрій був не дуже.  Врятувала лише смска:«Сьогодні зранку небо було сіре і незрозуміле, світло ранішнього сонця нагадало твою посмішку. Я зрозумів день буде чудовим».

В туж мить я вибігла на ганок, щоб подивитися на нього. Моє небо було дійсно сірим. Моє небо. Мабуть, засмутилося. Буде погано, якщо образиться. Я махаю йому рукою, кличу до себе, ми говоримо і воно знову веселе. А тепер до роботи.


***
Час від часу я виходжу до нього і воно мені нагадує тебе. Я не знаю де ти, але воно шле мені твої привіти ...

***
Суботній ранок почався з маминих нотацій. Було вже не до неба. Звісно, не треба думати, що в мене така погана мама. Просто іноді мене дійсно потрібно «брати  в руки».
Дорогою до роботи зустріла Кіру(наше улюблене дворове мопсеня). Настрій піднявся. І тут  помітила небо. Воно було сіре з ледь помітними проблисками блакиті. Ми проговорили з ним всю дорогу, аж поки я не зрозуміла, що таки пора… пора в той клятий тунель, де не видно ні світла дня, ні сяйва сонця, ні кольору неба.
На сходах на мене чекав подарунок — маленький комочок щастя білого кольору з рудими плямками.  (фотку закину пізніше) Кошеня було безпомічним та переляканим. Я напоїла його водою і вже за хвилин десять милувалася, як воно спить в коробці з-під косметики.
Тепер у мене є свій Кай.

Далі буде